main

juliatkachenko


The best things in life aren't things


(no subject)
main
juliatkachenko
Она смотрела в окно. Город жил. Город мыл дождь. И все так обычно, казалось. Рядом он. Обнимает. Целует. И совершенно не важно, кто на вас смотрит и есть ли вообще дело окружающим до вас. Вам дела не было. Вам хотелось друг друга и есть. Выскользнув на минуту из его объятий, она посмотрела ещё раз в окно и почувствовала как скользнуло вниз, по позвоночнику ощущение мимолетности происходящего. И его не удержать. Ровно как не удержать методично отсчитывающие минуты. А ты словно в кино играешь кем-то придуманную роль. И пусть тебе комфортно в этой роли. И пусть она про тебя. Но часы неумолимо отправляли все это в прошлое. Делая вас уже прошедшими. И вся эта прекрасная жизнь на исходе. Осталось пара сцен и тебе нужно возвращаться в ту реальность, где нет срока годности пока сценарию. Или тебе просто пока не известна эта дата. Нужно будет снять с себя все чертовски подходящее и стоять нагой перед кучей вещей, которые совсем не про тебя уже. Стоять в оглушительной тишине и пытаться выдавить из себя хотя бы что-то! Хотя бы что-то, чтобы можно было идти за этим слабым звуком.
Когда? Когда и почему? Почему нет внутри ни одного уверенного компаса? Куда двигаться? Зачем? О чем жить? И как прокричаться? Как выкричать все это отчаяние, которое сдавило горло. Потому как из того горла уже давно не выныривало ничего по-настоящему громкого. И ты выдаёшь чьи-то штампы, так как для них не нужен собственный голос. Ты просто выплёвываешься их исправно. Так как если замешкаться, то на тебя сразу обращают внимание. Ждут. Жгут взглядами. А ты пустой. Внутри ничего не загорается. Пусто

Анфіса.
main
juliatkachenko
Перше, що я побачила коли відкрили кришку картоної коробки - це мале дівча з блакитними очима та волоссям як визрівша кульбаба. Вона стояла навпроти, розкривши рота і дивилася на мене. І хоча сонячне світло пестило її біляву голівоньку, пускало зайчиків, заохочуючи до гри; та дитинча лише мружилося і не відводило від мене зацікавленого погляду. Жінка, яка витягла мене з коробки і поставила на софу, урочисто вимовила,- "Юля, знайомся! Це - Анфіса." Я ледь помітно кліпнула очима, бо вперше почула своє ім'я - Анфіса. Я незворушно стояла, роздивляючись Юлю і мені страшенно кортіло, щоб це маля в приспущених білих колготах і в'язаній напівростегнутій кофтині, взяло мене до рук і покружляло зі мною в знак того, що я їй сподобалася і вона рада нашій зустрічі. Але сурова жіночка тієї ж миті вимовила, наче прочитала мої думки, - "тільки не слід чіпати Анфісу руками! Бачиш яка в неї гарна сукенька, оздоблена білим мереживом і охайні брунатні кучерики? Ти ж не хочеш одразу все це зіпсувати?" Тут ми обоє кліпнули оченятами, Юля блакитними, а я бурштиновими. І моя нова знайома, яка було вже простягнула до мене рученята, спочатку застигла на мить, наче зачарована, а потім похнюпившись зробила крок назад, зціпила рученята за спиною, з усієї дитячої сили стримуючи бажання доторкнутися. Так ми і стояли деякий час одна навпроти одної, милуючись, закохуючись та не маючи змоги обійнятися, чи бодай доторкнутися одна до одної.
З того дня мене час від часу діставали з коробки, одні і ті ж руки зі зморшками, які взимку частіше пахли здобою, навесні - курчатами і козячим молоком, на початку літа - полуницями, а восени чимось пряно-гіркуватим (Юля з гордістю тоді розповідала про те, як діставала з розпеченої сонцем землі, велику бульбу і з дзвоном кидала її ще до порожнього відра; а ще про жовте листя, що згрібають у величезні купи, наче гори) Зазвичай мене ставили на диван у просторій вітальні і я могла дивитися, як маля бавиться на ковдрі з іншими іграшками, підморгуючи мені, коли ніхто з дорослих цього не бачить. Іноді, коли нас залишали наодинці, Юля малювала для мене на шпалерах чудернацькі картинки, розповідаючи про квіти, пташок, море, до якого її вперше відвіз батько. Та чомусь дорослі її завжди за це сварили, хоча малюнки на стінах виходили цікаві і красиві. Уперте дівча не кидала ці уроки, незважаючи на покарання, а я була неймовірно горда і вдячна, що вона це робить за для мене, і любила її все більше і більше. А одного разу нас посадили на диван, щоб сфотографувати і з'ясувалося, що ми майже одного зросту. Ми сиділи поруч, торкаючись плечима і посміхалися до камери. Дорослі думали, що ми з радістю позуємо фотографу, а ми були щасливі, що нарешті можемо торкнутися один одного, а про більше ми тоді навіть і не мріяли! Хоча, у мене ще були мрії! Часто бувало, що Юлю і всіх її іграшкових друзів, зі мною включно, садили в рядок на софу і читали казкові історії. Мені припала до душі казка про принцесу, яка жила у високій вежі-в'язниці, ростила косу і мріяла про кохання. А одного разу повз тієї вежі їхав принц на білому коні, помітив спершу довгу косу, а потім і дівчину, закохався у неї, визволив бідолашну з тенет злої мачехи і увіз у тридев'яте королівство. Мені подобалась ця історія, бо я сама, як та принцеса, жила високо - на шафі у картоній коробці і залежала від суворої жіночки, яку Юля кликала Ба. Ця книжкова історія дарувала надію, що життя може чарівним образом змінитися. А кожного разу, коли моя Юля обережно пестила моє волосся, мені здавалося, що воно трішечки ставало довшим.
Минали дні. Юля все рідше приходила до Ба, а коли і бувала, то мене майже ніколи вже не діставали з коробки. Моє плаття потроху перетворювалося у мотлох, а волосся все більше нагадувало жмуток. Я лише чула зі своєї "вежі", сидячи у картоній в'язниці, її вже не дитячі історії. Частіше розповіді були про буденне, але одного дня моє серце заспівало наче пташка, коли я зрозуміла, що моя люба дівчинка навчилася важливому - щоб когось по-справжньому кохати, не обов'язково володіти чи стискати щодня у обіймах! І нехай я досі не бачила жодного принца і може статися, що ми так і не зустрінемося, бо я не відростила довгу косу, але у мене була Юля і справжня дружба, а може і більше!

(no subject)
main
juliatkachenko
image


Сегодня ты был в моем сне и я была счастлива, но мое сердце трепетало, как птичка в клетке, и волновалось, что ты исчезнешь... снова.

Порой приходят такие невероятно прекрасные сны, что жаль открывать глаза и стряхивать их с ресниц.
Tags: ,

(no subject)
main
juliatkachenko
image


Мне не хочется ничего, кроме нежности,
сотканной, из полотен твоих откровений,
кроме тех мимолетных мгновений,
в которых я, больше жизни и света...
когда ты есть, во мне суматошное лето
затихает от сердцебиений...
когда ты есть, я постоянно раздета,
и жажду прикосновений...
когда ты есть,
я досказана
и до конца
допета...

Вера Минина

Кусочек Вечного
main
juliatkachenko
image

"Мы выбираем. Нас выбирают. Как это часто несовпадает"
main
juliatkachenko
все истории, все чувства уже где-то отпечатаны, запечатлены и рассказаны.

10467736_1427914904148430_650364738_n

она смотрит на него, а он... он - куда-то всторону и вниз...



(no subject)
main
juliatkachenko
image

ОН говорил, что сперва увидел ее ноги и влюбился в них, а уже к вечеру ОН нашел общих знакомых в этом маленьком городке и в тот же вечер их познакомили. ОН был с другом и она с досадой отметила, что друг был хорош собой. Но ОН искрометно шутил и смотрел с обожанием и она влюбилась... впервые в своей жизни. Это было их лето. Короткие ночи в бесконечных белых простынях и из динамиков "Дорога в облака". Но однажды ОН не пришел. И с того самого момента каждый день вырывал из ее нутра ЕГО... по кусочку... не давая ни капли обезболивающего надежды. Плакала ли она? Нет. Она выла...Потом она говорила, что это была совершенно бездарная вандальная операция, так как вместе с НИМ вырвали и все ее рецепторы. Поэтому, когда через пару лет ОН снова возник в ее жизни, у нее внутри была тишина... ничего не звенело

Жить потом
main
juliatkachenko
Часто говорю себе : "я приеду сюда еще раз, но у меня будет больше времени-денег-возможностей и я буду наслаждаться этим по полной, но потом..."
Потом я прийду сюда, но сама или наоборот с другом... Потом... Не сейчас!!!
И вот сегодня я шла по лесу, немного отставая от моих спутников, и думала "я прийду сюда как-нибудь одна и полежу, посмотрю на небо, куда так тянуться все эти невероятно стройные сосны и буду читать и буду думать и буду жить!!! WTF?!!!!
Почему потом? Почему не сейчас???

image

Про странности и "не"
main
juliatkachenko
Порой случаются странные желания
И желание фотосессии - одно из таких.
Хочется почти монохрома, пленочной затертрости и эмоций!
Хочется потому, что я жутко нефотогенична; потому, что никогда не любила вот этих щелчков камеры и когда я напротив;
потому, что хочется изменить, исправить хотя бы одно нелюбимое и стереть вот эту саму приставку "не"

(no subject)
main
juliatkachenko
Я всегда была уверенная, что любую историю можно рассказать как комично, так и трагично...
Думаю как я буду рассказывать эту...

?

Log in